Будь
-який
офіційний
візит
передбачає
море
неофіційних
зустрічей
, зна
-йомств
, відкриттів
. Тому журналісти із задоволенням беруть участь у різного роду семінарах, фестивалях тощо. Тим більше, коли проводяться вони за кордоном та ще в такій знайомо-незнайомій Білорусі. Це ж чудова нагода побачити, як живуть наші в зовсім недалекому минулому – брати, а нині
- сусіди із ближнього зарубіжжя, до яких добратися – рукою подати. Варто тільки три-чотири години на кордоні «помаринуватися»…
Живуть сябри, скажемо відразу, – скучно. Ніяких тобі політичних баталій. Ні в газетах – вони нагадують наші районки 70-х років (із рапортами про трудові звершення і зведеннями про урожаї та надої), ні на вулицях. За місяць у братів-білорусів вибори до Народних Зборів, а на парканах – жодного папірця з агітацією чи прокламацією. Навіть на спеціальних рекламних щитах для оголошень – ніяких плакатів і агіток. Та що там політичних листівок – банального оголошення типу «куплю-продам» не зустрінеш. От що значить у нас – поки до роботи дійдеш, про кожного верховного мужа всю інформацію збереш – скільки вкрав, з ким куди літав, на якому острові віллу відгрохав… Про партії і блоки – скільки вони тобі обіцяють відвалити на мінімальну зарплату, на пелюшки твоїм дітям і на повернення каналізаційних річок у русло комунікаційних реформ у твоєму місті.
У нас паркани і автобусні зупинки можна взагалі не фарбувати – вони все одно за тиждень-два цвістимуть паперовим непотребом. У Білорусі з газет-радіо-телебачення вже відомо, за кого голосувати – в Гомелі за вчителя, який уже «обирався не раз, виправдав довір’я, гідний і надалі представляти міську громаду» в парламенті. Є й альтернатива – але агітувати за нього на окрузі… йому ж самому. І тільки словом єдиним.
У нас бур’яни можна не косити (що ми здебільшого й робимо) – там звалища сміття легко і зручно ховаються від людського ока. Ну й нічого, що смердить. Носа затулимо, пробіжимо швиденько, нічого розгулювати вулицями… А то у нещасних жителів провінційного Гомеля, мабуть, тільки й турботи, що гребти та косити. Навіть на окраїнних вуличках під парканами жодної зілинки не росте, всюди дбайливо доглянуті газони, квітники. Всі вулиці виметені, а в спеку їх ще й з поливальної машини поливають. (Дорослі, хто ще пам’ятає, що це за чудо-техніка, розкажіть своїм дітям, вони й не здогадуються, що і в нас, у Прилуках, колись таке було). Все-таки гарно побачити то тут, то там на гомельських проспектах і бульварах пірамідальні клумби-чаші – або ж зроблені із за-лізобетону й поставлені одна на одну в три-чотири каскади, або ж металеві, підвішені одна над одною на ланцюгах.
Да-а-а-а, не життя в тій Білорусі – одна скука. По телеканалах «бацьку» хвалять, у газетах – дифірамби владі співають. А за що? В магазинах – ніякого турецько-китайського лахміття. Все під вивіскою «Зроблено в Білорусі». Від ковбаси до білизни. Та ще білоруси й гордяться цим – гомельськими ковбасами й сирами, своїм трикотажем, далеко відомими виробами «Міла-віци»… На кожному прилавку та на кожній етикетці вихваляються. В Україні ми голодні й голі-босі теж не ходимо, тільки платимо за китайські черевики, турецькі вдяганки та американські курячі стегенця в казну інших держав. Ну й що з того - ми ж багаті…
Це ви, шановні сябри, трясіться над своїми фабриками-заводами. Працює собі шпалерна фабрика, виконує і перевиконує плани. Приміщення, правда, на вигляд та за умовами ще з радянських часів. І порядки теж. А от обладнання сучасне стоїть, якість роботи висока, продукція високоекологічна. Ринок збуту навіть наша Корюківська фабрика дуже не перекриває. А ще виробництво розширюється за рахунок суміжних підприємств. Зараз зайняті тут 1300 чоловік. Заробітну плату отримують, відпускні та преміальні. Середня зарплатня на підприємстві – 500 доларів (американських, тут «зайчики» теж «зеленими» рахують). Мають власні бази відпочинку, дітей і внуків працівників оздоровлюють не тільки в піонертаборах, а й на кращих курортах, навіть за кордоном. Є й своє підсобне господарство, у якому 1200 голів великої рогатої худоби. Пам’ятаєте, у нас колись у колгоспах було? (Нині в районному масштабі стільки не назбираєш).
І все ж скучно в Білорусі. От ми б швиденько ту фабрику збанкрутили, на металобрухт пустили – ого, скільки виторгували б. Всіх – до центру зайнятості, людям треба ж екстремальні умови створювати, щоб потім локшину на вуха вішати при черговій виборчій баталії, мовляв, заводи-фабрики запустимо, безробіття ліквідуємо, інвестора з папушею грошей привеземо. Він депутат або родич депутата, вашу земельку і все, що на ній стоїть, росте і родить, прикупить (йому задешево, а вам – копійка на старість).
Вражають красою й самодостатнім фінансуванням палацо-парковий ансамбль – колишня садиба Рум’янцевих-Паскевичів, відреставровані церкви та собори, любовно оформлена набережна Сожу з пам’ятником легендарному засновнику-зайді, пристанню, пішохідними містками і альтанками, тінистими алейками й пляжами…
У нас у державному бюджеті, кажуть, грошей нема (це для нас нема). То й не треба. Ми ж не в Білорусі живемо, де нас безкоштовно лікуватимуть, наприклад, у найсучаснішому медичному центрі. Там за гроші лікують лише іноземців. Тобто нас з вами. І, незважаючи на соціалістичну заангажованість, відразу пропонують помірний прейскурант на медичні послуги – за державними розцінками. Ми ж скільки в наших лікарнях лікуємося, стільки й кладемо до кишені лікаря «сотки» - хто в гривнях, а хто і в доларах. Даром лікуватися – даремно лікуватись. І все життя ніби в боргу перед тим ескулапом, який вирізав тобі «голубий» апендицит чи просто виписав рецепта до власної аптеки. А так – медицина у нас теж майже безкоштовна – ну, хіба у відділенні, коли госпіталізують, благодійну «п’ятірку» чи «десятку» попросять.
Ніби й небагато кілометрів та років різного устрою нас розділяють, а різниця велика. І не хочемо ми жити в Білорусі. Там навіть банк один-єдиний – «Бєларусь-банк». Відділень, правда, чи не на кожному розі. І все ж – що то значить у нас! Навіть у такій провінції, як Прилуки, з добрих півтора-два десятки різних там «приват…правекс…райфайзен…швед…дельта» і ще один Бог знає яких банків нарахуєш. Це ж скільки задоволення – бігати з одного в інший, виясняючи, де яку ставку чи який процент за послуги по прийому комунальних платежів беруть… Де як обберуть…
Ні, шановні сябри, вам нас не зрозуміти. У вас же як: аби купити ковбаси чи хліба – до гастроному треба бігти. Взувачку чи вдяганку – до «Готового одягу» чи банальних «Черевичок» чимчикувати. До того ж на годинник треба поглядати, бо в Білорусі трудове законодавство передбачає перерву на обід навіть для продавців. І що дивно – всі його дотримуються.
Інша справа у нас – забіжиш у перший ліпший підвальчик, навіть посеред ночі, а тут тобі все – від карамельок до бензопил. Ну й що, що в житловому будинку? Ви щось про санітарні норми? Це у вас «не положено» - от і ходіть за півкілометра до справжніх магазинів. А у нас «положиш» - і будуй чи відкривай забігайлівку–магазин-ресторан-офіс де тобі заманеться.
Наш колега назвав Гомель, в якому ми гостювали, патріархальним містечком. Дух спокою, неспішності, розпланованості витає тут, здається, у повітрі. І нас, загартованих у політичних баталіях, щоденній боротьбі за хліб насущний – де на нього заробити, та за виживання в жорстокому вирі ринкової економіки – підкупало пожити хоч якийсь час ось так патріархально. Щоб не шукати роботу і щоб за неї платили зарплату, щоб ходити чистими вулицями і політики не виливали на тебе щодня ківш політичного бруду, щоб не правили тобою дурні…
А тоді схаменулися – ні ж бо, нам вже до такого життя звикати та звикати потрібно. І, мабуть, уже не звикнути. Ми ходимо в магазини, які працюють без перерви, а то й цілодобово, ми своїм вождям говоримо, що про них думаємо, по телевізору дивимося, що тільки хочемо – від екстремального сексу до політичної проституції. А не вистачатиме на прожиття – підемо на якийсь майдан чи акцію протесту. Підзаробимо. Та й вибори, кажуть, незабаром. Ми ж тут живемо, як герої нескінченного політичного серіалу.
А дружити будемо. Поки наші вожді їздять у гості до кумів, ми будемо відвідувати один одного, як брати-слов’яни. Як споконвіку це було. Ми вам про свої головні болі розкажемо, ви своїми побідкаєтесь. Разом білоруської «Житнєй» та нашої української з перцем по чарочці вип’ємо. Заспіваємо «Янку» і «Несе Галя воду». І будемо жити далі. Аби лишень не повторити помилок. Вам – наших, а нам – ваших.
Валентина МАТВІЄНКО, Віктор КРИВОРУЧКО.
