...Того дня Анна Лебедєва зазирила біля свого обійстя, що неподалік педколеджу, молодика, який був явно напідпитку. Настільки, що не міг рівно пересуватись. Ще не знаючи, чим зарадити його «горю», Анна Семенівна виглянула за хвіртку. «От лихо, свою молодість у горілці топить...», - думалося старенькій. А незнайомець, побачивши бабцю, пробелькотів: «Я втомився, так отут і приляжу...»
- Я помітила, що у нього на правому боці - мобілка. Тому й почала просити: лягай, мовляв, друже, на правий бік. Бо всякі ж бувають перехожі. Хтось пройде мимо, а дехто ніколи з чужим не розминеться.., - розповідає Анна Семенівна. - Взялася випитувати, як чоловіка звать, а він «Ноліков я...». І заснув. А я пішла до будинку відпочивать. Виглянувши через деякий час на вулицю, Нолікова ніде не побачила. Ну, думаю, отямився та й побрів додому. Дивлюсь: біля шовковиці фантики з цукерок валяються. Красиві такі, блискучі. Хотіла прибрати їх, аж тут глядь - у траві валяється мобілка. Ясно, що Нолікова. Вирішила дать оголошення: нехай прочитає і прийде за телефоном. Я ж бо користуватися мобілкою не вмію...
...Навряд чи Ноліков прочитав би оголошення бабусі Ані. Знаю це з досвіду, тож і пропоную Анні Семенівні попросити когось із сусідів (жінка мешкає сама), аби заглянули до «Адресної книги» чужого телефона: там, напевне, є номери родичів та друзів роззяви.
А через день, згораючи від цікавості, вже сама телефоную до героїні цих рядків. І дізнаюся, що вирішити назрілу проблему старенькій допомогла її знайома, студентка Тетяна.
- Дівчина набрала комусь із родичів Нолікова. Виявилося, що його рідному братові. Через годину вони, троє братів, були у мене. Забрали телефон, довго дякували, подарували шоколадку. Таку велику, чорну. Мабуть, найдорожчу - ту, що продається за чотири гривні. І довго дивувались, що я така чесна.., - пригадує баба Аня. І наголошує: ніколи не любила брехні, робила все по-справедливому...
Життя у Анни Семенівни - не з легких. Це тепер вона, пенсіонерка « зі стажем», коротає вік на маленькій присадибній діляночці або біля телевізора.
А в молодості три роки провела у Німеччині, куди її силоміць вивезено під час Великої Вітчизняної... Прала, прибирала, варила їсти одній гамбурзькій родині. А мешкала ... на горищі (навіть тоді, як лютував мороз). Розповідає, що панічно боялась главу сімейства - він служив у гестапо і був мстивим та жорстоким. Не жалував навіть трьох власних дітей, караючи їх нагайкою. При цьому чимось зав’язував їхні роти: щоб не кричали. І бив щосили. Аж так, що дітлахи тижнями ходили із синцями та саднами. Звіром у людській подобі був...
Тож Анна, надивившись на страждання чужих дітей, ще тоді пообіцяла собі: народяться власні - ніколи їх і пальцем не зачепить. Слова свого дотримала. Виховували разом із чоловіком синів та доньку словами і власним прикладом.
- Маю порядних дітей. Вони мене провідують щотижня. І вже давно забирають до себе, у Київ. Але я не хочу, бо люблю жити сама. А ніхто з них мене окремою кімнатою не забезпечить, - міркує Анна, - Я ж, буває, днями лежу у ліжку... Одним словом, роблю, як вважаю за потрібне. От якби мені ще здоров’ячка трохи. А то важко на ліву ногу наступати. Нерв защемили лікарі, як робили мені операцію. Повторно: бо нитки зоставили у черевній порожнині. І вони загнилися... Тепер без ціпка не можу. Та й грижа заважає. І цукровий діабет...
Анну Семенівну, крім рідних дітей, провідують внуки з правнуками, сусідка і дільнична лікарка. Тож у самоті старенька не лишається. До речі, а чи задоволена вона власним рівнем життя? Відповідає ствердно. Каже, діти подарували телевізор, пральну машинку, холодильник, грошенят трохи «підкидають» (завдяки цьому Анна Семенівна має змогу купувати собі одяг та інші речі). Вочевидь, через те й на сімсот гривень пенсії старенька не скаржиться.
- Я пережила голод і холод, тому знаю ціну життю. Зараз все можна купити. А в роки моєї молодості навіть хліб доводилося самим пекти. Люди нарікають, що жити зараз важко. Неправда! Просто у кожного - свої вимоги до життя. Комусь і дещиці вистачає, а декому - із горою статків - хочеться більшого... Треба трудитись, не грішити, не сквернословити. І почувати себе щасливими. Так, як я у свої вісімдесят п’ять, - міркує Анна.
...Наостанок нашої розмови героїня матеріалу висловила тривогу за Но-лікова. Молодий (на вигляд - близько тридцяти), а берега вже пустився... Як не візьметься за розум, то обов’язково зостанеться без мобільного телефону (казали, що дорогої марки). «Краще б влаштувався кудись на роботу», - радить йому мудра бабця.
Прочитавши цей матеріал, хтось здвигне плечима: ну і що у ньому варте уваги? Відповім: вчинок Анни Семенівни - благородний і порядний. А ви б змогли повернути власнику дорогий мобільний телефон, наткнувшись на останній посеред вулиці? Упевнена, ствердну відповідь почую не від усіх. Та й за себе не ручаюсь...
Ольга ІВАНЧЕНКО.
