1. А МИ – НА МОРІ!
(Репортаж про романтику із...каюти)
...Шоста ранку. Незвичність тимчасового прихистку, легенька хитавиця і “канонада” із “кріпких” слівець давно вже відігнали сон здрейма. Зрештою, хіба годиться спати, коли довкруж – геть незвична картина, яку, хто зна, чи й доведеться ще колись побачити на “сухопутній”, але не менш прекрасній Прилуччині?
Ми живемо на... судні, мешкаємо у каютах. Так-так! Я, як єдина представниця чарівної статі, - у “найкомфортнішій”, командирській. А чоловіки із делегації – у чотиримісній (ліжка – у два яруси), мічманській, де мініатюрний ілюмінатор, зіпсований телевізор і старенький умивальник, з крана якого чомусь не хоче капати вода. Зате її вдосталь протікає крізь щілину у водопровідній трубі (комунальні проблеми і на морі будь-кого дістануть!) на підлогу. Це “вдосталь” ви-мірюється літрами... Але ж у “мічманській” каюті живуть справжні чоловіки: для них такі негаразди видаються мізерними дрібницями. Як і те, що душ на кораблі – виключно холодний. Утім, навіщо душ, якщо поряд, за бортом – шматочок теплого, нехай і не зовсім чистого, Чорного моря?
Інша річ, мені, жінці... Стоп, а хто сказав, що жінка слабка? Ще ж великий Некрасов переконував суспільство у протилежному. Хоча, на судні чомусь забули про емансипацію і гендерну рівність і виділили мені одномісну каюту. Ту, в якій зазвичай мешкає командир судна. Забули – і спасибі їм! А я десь глибоко у душі відчула себе справжнім капітаном (та про це ніхто і не помітив...). Особливо тоді, як приміряла перед дзеркалом ( у каюті була й така річ) білі капітанський кітель та кашкет, роздивлялася малозрозумілі таблиці із назвами кораблів, гортала сторінки книг про морську навігацію. Чи й просто відпочивала на ліжку, дивлячись крізь ілюмінатор на палубу сусіднього судна. Не обійшлося й без курйозів. Це спочатку, коли недооцінила розмір корабельного віконця й допитливість молоденьких морячків, і, до всього, перебувала в наївній впевненості щодо приватності існування в каюті. Іншими словами, почала (пардон!) перевдягатися, не зашторивши ілюмінатор...
У каюті, на столику, з ніжками, вмонтованими у підлогу, стояв невеличкий і, судячи із зовнішнього вигляду, далеко не новий вентилятор. Щоправда, в робочому стані. Але вмикати в електромережу чомусь не хотілося. Напевне, через те, що “прикольніше” було спостерігати за тим, як пластмасові “крила” цього чуда техніки починали обертатися від протягу. З інших атрибутів цивілізації натужно деренчав старенький холодильник, наш голосистий рятівник від голоду. Щодня суворий капітанський стіл перетворювався на обідній, із холодильника витягувалися щедрі продзапаси (до поїздки у Севастополь прилучани серйозно підготувалися!), а на десерт – пісні “про кохання”, “щастя-долю”, які ще довго звучали у тісному колі, линули від серця до серця, здружували і вселяли оптимізм. Повсякденними свідками наших теплих посиденьок були двоє... котів. Точніше, кіт і вагітна кішка (вона, до речі, облюбувала собі затишне місце на палубі, якраз під...ракетницею, напевне, там і потомство своє наведе). Переконавшись, що від нас не буде лиха, а, швидше, навпаки, - користь, ці пухнасті тваринки інтуїтивно відчували “потрібний” час і безсовісно клянчили м’ясо та ковбасу. Що ж, ми – люди щедрі!
Пізно увечері можна було скористатися настільною лампою (у світлі її проміння так хочеться читати різну документацію, знайдену у закутках шухляд і шаф). А на сон грядущий – умитися прямо у каюті. Благо, тут умивальник справно функціонував.
...Отак і жили. Ночували у каютах, нишпорили по камбузу (корабельній кухні), засмагали на палубі судна (проте, від пляжу теж не відмовлялися), хвацько піднімалися та спускалися по трапу, спілкувалися з молоденькими військовими моряками. А ще – милувалися флотилією (нехай і скромною), граціозними зигзагами чайок, безтурботними косяками рибок, які прямо за бортом корабля продовжували жити власним життям. І хотілося співати. Тільки цього разу – виключно про море...
2. ІСТОРІЯ ДОВЖИНОЮ У ТРИ ДЕСЯТИЛІТТЯ
...Кораблі, як і люди, мають свою долю. Остання, як відомо, буває далеко не безхмарна. Але завжди цікава для сторонніх.
Біографія цього ракетного катера розпочалася 30 листопада 1979 року на одному із ленінградських суднобудівних підприємств. Затим були переломні 90-ті. Непрості, сум’ятливі, доленосні... Це тоді розпався Радянський Союз, а відтак і чорноморський флот “розколовся”. І вже наприкінці 1995-го українською стороною було підписано Акт прийому катера. Відтоді чорноморські водні простори і борознить судно із жовто-блакитним стягом і назвою “Прилуки”.
В історії катера - виконання численних ракетних та артилерійських командно-штабних навчань, ракетних стрільб. За час проходження служби у складі Військово-Морських Сил Збройних Сил України ракетний катер «Прилуки» неодноразово брав участь у важливих міжнародних навчаннях «Сі бриз», «Фарватер миру», BLACKSEAFOR, а також представляв український Військово-морський прапор у парадах на честь ВМС ЗС України та ЧФ Російської Федерації. За планом бойової підготовки катер “Прилуки” брав активну участь у збір-походах з’єднань кораблів ВМС ЗС України та в інших загальномасштабних заходах, що відбувались безпосередньо в морі.
Наразі катер “Прилуки” наближається до свого тридцятиліття. Треба сказати, що для будь-якого судна це – поважний вік. Але, судячи з усьо-го, списувати його не збираються. Як доказ тому – екіпаж військових моряків, що денно і нощно несе вахту на кораблі.
Щоправда нині цей катер, як і решта його “побратимів”, роззброєний. Та й ремонту вкрай потребує.
- За підрахунками, для ремонту катера “Прилуки” потрібно близько восьмисот тисяч, - розповідає один зі службовців судна, - ясна річ, держава нам обіцяє виділити гроші. Але ж, ви самі розумієте, що це станеться не швидко... А ремонт потрібен капітальний.
Озвучив співрозмовник і розмір своєї зарплатні, яка у нього становить 2200 гривень (“Росіяни, які служать на флоті, отримують набагато більшу зарплату – чотири-п’ять тисяч. Моя дружина не працює, перебуває у декретній відпустці. Отож доводиться жити виключно на зароблені мною гроші. Та ще батьки трохи допомагають. А загалом Севастополь – місто дороге. Для комфортного проживання у ньому потрібно десь чотири – п’ять тисяч. Зрештою, мабуть, як і в більшості інших міст...”).
3.ГОСТЯМ ЗАВЖДИ РАДІ...
Хай там як, а зараз зусилля офіцерського складу катера “Прилуки” спрямовані на становлення молодого поповнення. Адже спроможність екіпажу виконувати поставлені завдання залежить від професійного виконання своїх функціональних обов’язків кожним військовослужбовцем. Принаймні, на цьому наголошує командир катера “Прилуки”, капітан ІІ рангу Анатолій Хапов. Наша делегація зустрілася з ним і, зрештою, усім екіпажем, прямо ... у відкритому морі. І саме на катері “Прилуки”.
Моряки були раді відвідинам шефів з Прилуцького району. Про це свідчила щирість їхніх очей, привітність, що линула, здається, від самого серця. І – щедрий стіл для шанованих гостей. Надовго запам’ятається і екскурсія, проведена на судні. Браві, молоді і симпатичні члени морського екіпажу із запалом в очах розповідали про оснащення катера, його роботу. Навіть про “моряцькі” прикмети. Приміром, про те, що моряки перед виходом у відкрите море... не голяться, що жінці не годиться перебувати на судні (от вам і весь гендер!) тощо.
На катері не обійшлося й без подяк та теплих слів на адресу Прилуцької райдержадміністрації, районної ради, окремих спонсорів. Адже шефська допомога для моряків, як повітря. “Тепер десь із півроку ми зможемо прожити благополучно ”, - наголошували корабельні “прилучани”. Цьогоріч “продуктово-промислову” підтримку для екіпажу надали цілий ряд підприємств Прилуцького району. Зокрема – ТОВ “Крок-УкрЗалізБуд” (ген. директор М. Андрієвський), ЗАТ “Линовицький цукрокомбінат “Красний” ( С. Прозор), ТОВ “Прилуцький хлібозавод” (Л. Супруненко), ВАТ “Прилуцький завод “Білкозин” (В. Федоров), а також ДП “Пожспецмаш” (А. Редкач), СТОВ “Птахофабрика “Прилуцька” (А. Задорожко), СТОВ “Цукровик” (А. Пащенко), ТОВ “Ресурс-Агро” (М. Марусенко). Треба сказати, що й сама поїздка до Севастополя стала можливою завдяки адміністрації “Білкозину”, яка, окрім усього, забезпечила районну делегацію м’якою “Газеллю” і... справжнім віртуозом керма, водієм О. Силенком.
4.“ПРИЛУКИ” ТЕЖ МАЮТЬ СПОНСОРА
Наші відвідини катера “Прилуки” збіглися у часі із візитом на згадане судно іншої групи наших земляків під началом керуючого Малодівицьким відділенням ДП “Нафком-Агро” Валерія Розка, який вже багато років поспіль приїздить на судно, аби привітати екіпаж зі святом і (найголовніше!) не словом, а ділом їм допомогти.
- Я ж сам колись був моряком. Знаю, якою складною іноді буває служба на флоті. Тим паче, нині, коли всюди – економічна нестабільність. Але хлопці – молодці. Тримаються! – ділиться враженнями В. Розко. – Мені боляче за наш вітчизняний флот. Невідь-куди поділися його велич. Судна у плачевному стані. Ясно, що за таких обставин морських військовослужбовців треба підтримувати... не будуть зайвими ані продукти, ані гроші...
Що ж, слова – правдиві, бо линуть з моряцьких вуст. Та й командир катера “Прилуки” запевняє, що В. Розко – єдиний зі спонсорів, який особисто навідується на корабель із шефською допомогою... А що, якби наступного року усі люди бізнесу з Прилуцького району заявилися на катер. Не з порожніми руками, ясна річ.
5.НАРИС ПРО ЩАСТЯ
Там же, на катері, зустрілися ще з іншим нашим земляком – прилучанином Богданом Гапоном, який вже близько двох місяців служить за контрактом. Чорнявий, високий, худорлявий. Чомусь здалося, що від нього линуть флюїди мужності (море ж любить саме таких, мужніх і рішучих). Небагатослівний. Скромний. Довго віднікувався від розмови “на диктофон”, а затим і від “фотосесії”. Урешті-решт, погодився. Може через те, що у юнакові прокинувся дух земляцтва, а, може, тому, що почув рідну, нехай навіть із домішками прилуцького “суржика”, мову (Севастополь – всуціль російськомовне місто).
Він – командир відділення електромашини і бойових частин. Тож, відповідно до покладених обов’язків, має стежити за зовнішнім виглядом особового складу свого відділення, за тим, аби хлопці ретельно виконували свою роботу.
- Проводжу ранковий огляд, відповідні бесіди. У моєму підпорядкуванні – юнаки віком 18 – 19 років... Зарплатня у мене спочатку була не дуже велика. Коли став командувати відділенням, почав заробляти більше. Загалом же службою дуже задоволений, - розказує Богдан Гапон.
- А додому, у Прилуки, не тягне?
- Аякже! Від цього нікуди не по-дінешся. Востаннє провідував рідне місто якраз на новорічні свята. А незабаром до мене у гості приїде моя мама...
- Богдане, ти – кар’єрист?
- Ніколи про це не задумувався. Але ідея про особисту кар’єру непогана... Можна й спробувати. Трохи пізніше...
Схоже, Богдан не збирається поривати зв’язків ані з флотом, ані з Севастополем. Бо саме в цьому місті зустрів своє кохання – Тетяну. Тепер у недалекому майбутньому подумує узаконити стосунки. Чи щасливий він? А хіба може бути по-іншому, коли за плечима – усього лиш двадцять літ? Коли щодня вдихаєш свіже кримське повітря і насолоджуєшся мелодійним шепотом чорноморських хвиль? Коли нестерпно хочеться жити і кохати? Ні, не може. Здається, це і є справжнім щастям...
Ольга ІВАНЧЕНКО.
