Мила, симпатична, завжди усміхнена. Про свій будинок дитини, вихованців, а їх нині сто двоє, величезний колектив вона може розповідати годинами і жодного разу не згадати при цьому про себе. Хоча саме завдяки їй заклад має такий сучасний вигляд і високий рівень. Найновітніше медичне обладнання, оздоровчі кімнати, методики фізичного розвитку і виховання – все це є у її “Надії”. Доброзичливий мікроклімат, створений тут під її керівництвом, вихованці згадують потім протягом усього свого життя. Вони часто приїжджають до Надії Іванівни, як до матері, діляться своїми радощами і печалями, хоч і покинули будинок дитини у три чи чотирирічному віці.
Втім, люблять її не тільки діти, а й колеги. Кажуть про неї – не просто жінка, а еталон того, як треба жити, працювати, досягати висот і при цьому залишатися ЛЮДИНОЮ. Мудра, розумна, комунікабельна, дипломатична, з відмінним почуттям гумору.
Робота – це і її життя, і хобі. Іноді вона ловить себе на думці, що переживає за своїх вихованців більше, ніж за власного сина. Просить Бога, щоб вони якомога швидше видужали, коли хворіють, і щиро, по-материнському радіє їх успіхам. А особливо, коли кожна її крихітка знаходить нову сім’ю, люблячих маму й тата. Бо знає, що краще, ніж в сім’ї, дитині ніде не буде.
Роботі віддається сповна. Почувається у своєму будинку дитини, як риба у воді. Вважає, якщо працювати, то треба відповідально, планово і на рівні сучасних вимог, а якщо відпочивати, то весело і від усієї душі.
Про себе Надія Іванівна говорить, що вимоглива і принципова. Не любить людей, які не мають власної думки, і ніколи не любить повторювати двічі.
Закохана у поезію, класичну і сучасну. Віршованими рядками користується у житті, коли треба привітати колегу зі святом, чи навіть висловити догану за невиконане доручення. У неї і зараз на робочому столі лежить поетичний збірник Олександра Білаша. Та й на будь-яку іншу життєву ситуацію у Надії Іванівни завжди готове якесь прислів’я чи приказка. У цьому її насамперед привертають лаконічність і глибока народна мудрість. Окремі її вислови вже стали крилатими.
А ще вона дуже любить читати історичну літературу. Вдень їй це вдається дуже рідко, тож у світ історії, аби почерпнути там і для себе щось, поринає пізно ввечері. З роботи зазвичай приходить о 19-20-ій, а то й 21-й годині.
Силу і наснагу на роботу вона черпає у батьківській хаті, що в селі Припутні на Ічнянщині. Хоч і давно вже не чекають її там рідні мама й тато, вона любить приїжджати і проводити там відпустку, спілкуватися з сусідами, ходити у ліс за білими грибами. А ще - зустрічати там друзів, яких у неї дуже багато, і велику рідню.
Безмежно любить море і купатися у ньому. Кольорам віддає перевагу світлим, теплим, сонячним. Серед улюблених квітів - жовті троянди.
Їй завжди ідуть на зустріч і допомагають у житті, і в роботі. Військовий аташе посольства Нідерландів колись надав будинку дитини допомогу у сім з половиною тисяч євро. Коли його запитали, чому, він відповів: “У очах цієї жінки я побачив любов до дітей”. Інші ж меценати і благодійники стверджують, що допомагають закладу тому, що вірять керівнику.
І, мабуть, не дарма. Бо заповітне бажання ювілярки, щоб усім у цьому житті було добре.
Наталія ДОРОШЕНКО.
Фото Тараса МАТВІЄНКА.
