В минувшину тут діяв
один з найбільших у цьому краї монастир – Ладанський Покровський (Підгірський). Славилося селище і своєю іконою - Ладинської Божої Матері. Проте не намагайтеся нині побачити у Ладані її оригінал. Після того, як у селищі попрацювало свого часу НКВС, її слід зник. Можливо, вона десь зберігається у приватній колекції, але про це ніхто не знає. Натомість у Ладані ви можете побачити два варіанти її репродукцій.
До речі, за легендою, саме ця ікона вказала, де слід будувати монастир. Та й з’явилася вона на дні джерела. Проте не буду переказувати легенду. Збережу, як кажуть, інтригу. Тільки, якщо будете в Ладані, обов’язково послухайте її. Залюбки вам повідає легенду будь-який ладанчанин, а ще краще завідувач Ладанського крає-знавчого музею Володимир По-ліщук...
Втім повернемося до монастиря. Його історія веде свій початок від 1616 року, коли за наказом ігумена Густинського Свято-Троїцького монастиря Ісаї Копинського почалося будівництво скита – Підгірського чоловічого монастиря. Його засновником став ієромонах Євфимій. У 1615 році монастир став жіночим. Тоді першою ігуменею призначили сестру Ісаї – Олександру.
Ладанський монастир поступово розбудовувався і розширювався. На початку 18 століття тут діяли три дерев’яні церкви: Покровська, Вознесенська і Миколаївська. Близько 1735 року пожежа повністю знищила монастир. Відродження обителі почалося вже у 1763 році, коли була збудована мурована трибанна Свято-Покровська церква. Кажуть, вона була з білого каменя, навіть іконостас.
З 1817 року на території монастиря діяло єпархіальне жіноче училище. Занепад монастиря почався після 1917 року. Остаточно він був закритий у 1928-у. Пізніше монастирськими будівлями користувалася ладанська комуна для неповнолітніх правопорушників, а потім у приміщеннях церковних споруд, які уціліли, діяли цехи заводу протипожежних машин. Лише у 2007 році церкву було передано громаді.
Тому коли приїдете дивитися на Ладанський Підгірський монастир, знову ж таки не мрійте побачити тут щось на зразок Києво-Печерської Лаври чи хоча б нашої Густині. Первозданний вигляд обителі, якщо вас не підведе фантазія, зможете уявити лише з розповідей та старих репродуктованих фотознімків, що містяться у музеї.
Активно відродженням святині сьогодні займається настоятель Свято- Покровської церкви протоієрей отець Іоанн (Олексик). Завдяки йому тут відновилися богослужіння, хоч зовні церква має не надто естетичний вигляд, і лише одну баню, замість колишніх трьох. Все це - результати перебудов і експлуатації приміщення не за призначенням.
Відомості про існування Ладанського Покровського монастиря у джерелах різняться. Достовірні його документи згоріли колись у Полтавському книгосховищі. Найбільше інформації про діяльність монастиря і життя монахів у ньому, мабуть, вдалося зібрати вже нашому сучаснику, краєзнавцю, автору книги „Прилуцьке благочиння: історія, трагедія, відродження”, нині покійному Миколі Куриленку. У відомості лягли факти, описані у листах матушкою Антоніною, останньою монашкою Ладанського монастиря, незадовго до його закриття, до матушки Глікерії, котра проживала у Густинському монастирі. Остання і до цього часу мешкє у Москві.
Про існування монастиря жителям селища та гостям нагадують нині дві церкви - Свято-Покровська та Вознесенська, а також келії, у яких колись жили монахи. Щоправда, вони мають трохи інший вигляд, адже свого часу їх було роздано під квартири робітникам заводу. Унікальним також є підземний хід, який виходить з території монастиря до берега річки Ладинка. Вхід до нього і тепер видніється у горі. Його досліджували учні Ладанської гімназії разом з керівником гуртка Сергієм Кравченком. За переказами, імовірне існування ще одного підземного ходу, який з’єднує селище з Густинею.
Перебуваючи у Ладані, гріх не відвідати джерело Ладинської Божої Матері. Воно знаходиться на шляху між селищем і селом Подище. Джерело облагороджене, має дубовий зруб, цегляну надбудову. У 2003 році за ініціативою отця Іоанна його освятив особисто владика Амвросій. Вода має відмінні смакові властивості. За бажанням батьків тут можна провести обряд хрещення дитини – умови всі є. По воду сюди приїздять з усіх усюд. Поряд надзвичайно красива місцевість. Тут можна було б організувати чудову рекреаційну зону.
Ще один цікавий об’єкт – печера пустельника Геннадія. Потрапити до неї можна рухаючись грунтівкою у сторону села Полонки. Печера є археологічною пам’яткою 17 століття. Відомості про життя пустельника містяться у густинському літописі. Він викопав собі печеру поблизу річки Сокілки, притоки Удаю, на взірець лаврських і залишився у ній на все життя. Печера – трикамерна. Камери з’єднані між собою проходами. У першій залишилися сліди грубки. Проте стверджують, що пустельник дуже мало нею користувався, тридцятиградусний мороз він переносив без опалення. У печері знайдено залишки речей монаха. Історики стверджують, що це найдавніша печера в Україні після подібних Києво-Печерської Лаври.
Пізніше, у 20-их роках ХХст., на знак протесту проти радянської політики і закриття церков, у ній жив мешканець селища на ім’я Лук’ян.
Від печери паломницький маршрут можна продовжити далі до села Полонки. А можна, повертаючись до Прилук іншим шляхом, зупинитися на перепочинок у селі Івківці. Воно не менш цікаве у плані історії, а також приваблює поціновувачів садово-паркового мистецтва. Івківці – село козацьке і веде свій відлік з 17 століття. Його історія у різних джерелах теж подана по-різному. З одних джерел відомо, що село було подароване писарю Прилуцької сотні Лисаневичу і називалося Ювковці. Пізніше його купила Катерина Галаган, уродженка Дараган. Мешкала тут з дітьми і саме вона заклала перший парк. За іншими джерелами, село належало до Богданівської волості і називалося Івці. Перед революцією івківські землі буцімто у оренду в Галаганів узяв купець Вахрамеєв. І власне він після закладення Скоропадським парку у Тростянці, його мініатюру відтворив у Івківцях. За переказами у Вахромеєва тут був літній будиночок, але доволі великий і красивий. Рештки його можна побачити і нині. А парк був надзвичайно красивим, з нижнім ставком, до середини якого виходив місток, з будиночком, де жила пара лебедів, з алеями і фонтанами. На жаль, парк заріс, а від колишніх алей не залишилося і стежини. Проте тут ще збереглися дуби, яким понад сто сорок років, єдиний у Прилуцькому районі їстівний кедр, і криничка, яка не так давно теж була освячена...
За спільного бажання влади, громади і бізнесу можемо мати у себе чи не власну Києво-Печерську Лавру в мініатюрі чи, скажімо, другу Густиню, мати щось на зразок тієї ж самої Качанівки... У згаданих населених пунктах є всі можливості для створення рекреаційно-туристичних зон, розвитку паломницького, зеленого, водного, історико-краєзнавчого туризму.
Варто лишень раз не поскупитися, це я про спонсорів, бізнесменів, благодійників, меценатів, одним словом, людей з великими грішми, і матимете потім безкінечну віддачу. Разом з тим - шанс потрапити в історію. І про вас згадуватимуть, як про того самого Вахрамеєва чи інших. Я так гадаю, що пану Коп-тєву, московському бізнесмену з прилуцьким корінням, місце в підручнику вже забезпечене. Бо це за його матеріального сприяння у місті з’явилися омріяні пам’ятники Тарасу Шевченку та Миколі Яковченку. Невже район з його мальовничими місцями і багатовіковою історією гірший за місто? Невже у нас більше не знайдеться таких меценатів? Пам’ятаєте гасло: „Береш – наповнюєш руки. Віддаєш – наповнюєш серце”...
Ладаном та Івківцями подорожували Наталка ВЛАДОВА
та Тарас МАТВІЄНКО.
На фото: під час знайомства з архітектурними пам’ятками смт. Ладан.
