…Міське життя дивувало десятирічного Васю розмаїттям, а інколи, навіть, страхало. Автомобілями, що без угаву мчать по широкій асфальтовій дорозі (не додивишся - і вмить опинишся під колесами), гарно зодягненими людьми, які чомусь не вітаються одне до одного (у них у селі - навпаки, без “здрасьтє” по вулиці не пройдеш), гомінкими перехрестями, безмовними пам’ятниками у самісінькому центрі Прилук. Хлопчик зирив на своїх міських ровесників, мимоволі їм заздрив: особливо тоді, коли бачив у руках когось із дітей мобільний телефон (це ж скільки він коштує?). У Василька аж дух перехоплювало від строкатості магазинних вітрин, рекламних вивісок. Тож герой розповіді, приїжджаючи до Прилук, почував себе першопрохідцем. А затим, повертаючись до своїх рідних Краслян, ще довго згадував зроблені ним, і важливі лише для нього, відкриття урбанізації.
От, приміром, 7 травня (це тоді, як він разом із мамою та вчителькою приїхали на медогляд до райлікарні) крокували Київ-ською, увагу допитливого Васі привернула чудернацька установка біля адміністративного приміщення нафтовидобувного підприємства. Тож хлопчина відбіг на кілька метрів від дорослих. А далі перетнув проїжджу частину і вже наступної миті з цікавістю оглядав іграшки, виставлені на вітрині. Аж доки не… загубився.
- Я вирішив піти прямо. Отак йшов-йшов і натрапив на біле зданіє, - розмазуючи сльози по обличчю, пояснює Василь Коваленко, який, шукаючи маму, забрів… до приміщення міської ради.
На матусю і наставницю юного мешканця Краслян начальник відділу у справах дітей Людмила Кулій “вийшла” буквально за десять хвилин.
Сидимо, очікуємо, розмовляємо. Василько приємно вразив присутніх тим, що сам, без нагадування, зняв чорну спортивну шапочку (“Молодчина, здогадався!”). Одягнений акуратно, але скромно. Хлопчик виявився небагатослівним лише на початку. Урешті-решт розбалакується. Ми дізнаємося від нього, що тато й мама ніде не працюють, і у них вдома запустилася корівка, а курей-гусей-індиків у господарстві Коваленків нема. Город родина ще не зорала. “Сестер у мене троє, а братик – один, - упевнено заявляє Вася. – Ми любимо одне одного”.
Зворушені щирістю відповіді, працівники відділу у справах дітей вирішують підбадьорити дитину. Тож Л. Кулій зі словами “Це і для тебе, і для братика з сестричками” дає йому чималеньку коробку. Хлопчик протяжно вимовляє “Дя-а-а-кую!” і норовить дізнатися, що ж міститься у подарунку. Йому дозволяють зазирнути. Виявляється, у коробці – три плюшеві іграшки і набір, що складається зі спортивних шапочки та шарфика. Вася задоволений, проте тихенько прохає дати ще один подарунок. Отримує відмову (“Вже немає, роздарували”) і, як компенсацію, мініатюрний блокнотик.
“Я люблю малювати, а читати книги – ні! Ще люблю бігати крос. Зараз навчаюся індивідуально. У нас усі дітки так навчаються ”, - ділиться Вася Коваленко
***
Фінал настав несподівано, з появою у кабінеті стривоженої Василевої вчительки, яка одразу розвіяла міф про багатодітну родину Коваленків (“Та у Васі тільки один братик!”). Пожуривши свого учня, вона забрала його до мами (та чекала на вулиці). А ми ще довго зирили за ними з вікна. Василько жваво крокував поруч із дорослими, розповідаючи, напевне, їм про свою пригоду. Надалі він, звичайно ж, буде уважнішим, коли приїздитиме до Прилук. Але ж у місті ще стільки незвіданого і цікавого...
