Тема повернення знецінених заощаджень і досі залишається гостро актуальною. Хоча слід зазначити, що черги побіля відділень „Ощадбанку” значно поменшали. Люди самі впорядкували систему: пишуться на списки для реєстрації і двічі на тиждень приходять відмічатися. Кажуть, на один список пишуть по сто чоловік, той хто веде список з кожного бере по п’ять гривень, як гарант того, що список ніде не загубиться, і люди в ньому теж. На момент нашого перебування під центральним відділенням ця інформація не підтвердилася. Але, як кажуть, диму без вогню не буває.

Гроші ж у банку як виплачували, так і виплачують. Оце і вся інформація, якої нам, на жаль, вдалося добитися від керуючої банком Валентини Бєлки під час нещодавньої телефонної розмови. Єдине, що вона ще додала, що у суботу, один день, реєстрували громадян, які перебувають на обслуговуванні в територіальних центрах по обслуговуванню одиноких непрацездатних громадян.

З інших джерел вдалося з’ясувати, що різниця між датою реєстрації і датою виплати нині складає 26-27 днів. В обслуговуванні сільського населення нічого не змінилося. Як і раніше, гроші вони можуть отримати лише у центральному відділенні ВАТ „Ощадбанк” у Прилуках. Люди обурюються, скаржаться, але їдуть і стоять у чергах. Не один раз, і не два. Для тих, хто самостійно не може приїхати, і діє механізм через доручення. Витрати, звісно, зайві і морока. Але, що вдієш? Такий закон. Гроші надходять поступово.    Домовитися з „Укрпоштою” про стовідсоткову доставку компенсаційних виплат по домівках хоча б пенсіонерам так і не вдалося. Згодилися рознести лише найнужденнішим і немічним. Але не всім. Таких осіб на район всього 275 чоловік. Скільки виділили грошей – стільки й рознесли. Коли ще носитимуть – невідомо.

Гроші видають у доларах. Хто хоче, може брати у гривнях. Тільки виходить тоді на руки не тисяча, як обіцяли, а 996 гривень. Чому? Що,  знову дурять? З таким запитанням до нас не раз зверталися читачі. Нам пояснили, що причина у різниці, за якою банк продає і купує американську валюту. Компенса-ційна тисяча гривень складає у американському еквіваленті 198 доларів і два центи. Це за курсом – за один долар п’ять гривень п’ять копійок. Хто не хоче брати у гривнях, змушений іноземну валюту обміняти на вітчизняну у банку. Тобто банк купує долари, але вже за курсом п’ять гривень три копійки.  От і виходить, якщо 198 доларів і два центи помножити на п’ять гривень три копійки – дев’ятсот дев’яносто шість гривень. Ваші  чотири гривні йдуть, як прибуток «Ощадбанку». За бажанням заокруглити суму можна і до двохсот доларів. Але тоді в касу треба доплатити десять гривень.

Наче б то усе чесно. А якщо по суті? Чого варта ця тисяча, якщо вирахувати з неї вартість ксерокопій, доручень, різних оформлень, проїздних квитків і „вимотаних” нервів? Чого вона варта, якщо ціни буквально на все тепер підскакують щодня на 10-15 копійок? Нас знову дурять? Виходить ... дурять.

Коли замітка вже була готова до друку, до редакції надійшов лист від нашого читача з Прилук з проханням : „Допоможіть мені і таким як я, інвалідам І групи, які не ходять,  забрати кровно зароблені гроші з ощадкнижки. Як живуть інваліди на інвалідську пенсію, я думаю, ви знаєте. Гроші потрібні на ліки і на комунальні послуги. Бо як тільки запізнився і вчасно не заплатив, так і кричать усі: „Відріжемо”. А що з тієї пенсії залишається на харчі, ніхто не спитає. Вистачає на тульку і цукор, а якщо ще й на білу хлібину вистачить, - це вже свято. От і прошу вас, допоможіть отримати гроші з ощадкнижки. Зрозуміло – черги не для мене і не для таких, як я. На мою думку, було б справедливо, якби в першу чергу видали гроші за віком. Спочатку тим, кому більше 80 років, потім – кому 70, і так далі. Тоді б і черги були менші.”

На жаль, читач не вказує свого прізвища, говорить, що соромиться колишніх „липових” друзів, яким був потрібен лише тоді, коли був сильний та здоровий і непоганий спеціаліст. А тепер всі про нього забули, та й не довіряє він їм. Читач говорить, що нині настали такі часи, що куди не поткнися, ніхто тобі не поспівчуває, кругом служаки, які все із себе панів „строять”. Втім, здається, не важливо, як звати читача. Подібних багато. Головне, що їм робити, і хто їх почує ?